Півроку після Лютневої революції: що маємо? PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Субота, 09 серпня 2014, 07:06

Майдан розганяють…

Будемо говорити відверто. Суспільно-політична криза в Україні, яка вчергове визріла на перетині 2013 та 2014 років, а також криваві події Лютневої революції і увесь розвиток післяреволюційних подій, особливо громадянська війна на Сході, свідчать лише про одне: політичний проект під назвою «Незалежність України-1991» провалився.

 

Скільки б різні там різні «патріоти» не закликали любити українську державу і чинити різні патріотичні вчинки, ефект від цього вкрай низький і абсолютна більшість українців «патріотичні» лише доти, поки це не суперечить власним інтересам, а ще краще – поки це вигідно.

Повторюю, на мій погляд, такими є абсолютна більшість наших співвітчиників. Хоча є й інші. Це ті, хто готовий заради кращого майбутнього свого народу на рішучі дії, і за це навіть готові віддати життя. Саме Майдан і зібрав таких людей з різних куточків України. Честь і хвала їм. Вони записали свої імена в історію сучасної України золотими літерами. Деякі - на власних могильних плитах…

Але як українське суспільство скористалося надбанням Лютневої революції?

Перше завдання було виконано: режим Януковича скинуто. Але не менш важливим було розумно скористатися плодами цього надбання у політичній, економічній, соціальній сферах, а також у сфері кардинальної реформації української держави, як ядра українського суспільства, як генератора поступального руху України до цивілізованих засад свого існування.

А що ж ми маємо зараз, через півроку після кривавих подій на Майдані Незалежності?

У політичній сфері повний хаос: політичні партії деморалізовані і ледь виконують мізерну частину функцій, які мають виконувати, парламент у глибокій кризі, уряд сформований охлократією (у політології так називається влада натовпу) є найбільш некомпететнтним за всю історію української держави (навіть з періодом радянської влади), а, головне, вони не мають чіткої програми дій, добре зрозумілої народу, і тому діють хаотично  неефективно.

Все більше дратують заяви Яценюка, який з таким пафосом заявляє про якість «рішучі» кроки уряду, ніби ми живемо на рівні народів  Словаччини чи Угорщини і не відчуваємо щодня погіршення рівня нашого життя. Ніби не через «діяльність» уряду гривня обвалися кардинально і продовжує обвалюватися, ніби ціни в магазинах падають, а не зростають щотижня, ніби не зростає суттєво для народу плата за газ, електроенергію, воду, бензин тощо.

І якщо вже ми торкнулися економічного боку нашого буття, то варто запитати: у яку прірву бізслідно зникають кредити МВФ, які надаються нам на кабальних умовах і які доведеться ще довго потім повертати нам і нашим дітям з відсотками?

Яценюк зробив те, на що жоден уряд не йшов: нахапався кредитів і переклав рішення всіх існуючих бід на плечі народу, вірніше – на його кишеню. Як кажуть, дурне діло – не хитре. Всі очікували від нинішнього уряду кардинальних реформ, перш за все, в економічній сфері, за рахунок чого й можна підвищити рівень життя народу. А Сеня зробив все навпаки та ще й пихато заявляє, що він вже «виграв якусь там війну». Яку війну? Війну проти свого народу – так. А от дійсну війну на Сході – ні, вона в розпалі. І поки що не видно остаточної перемоги. Та й ціну цієї перемоги ми ще не знаємо. І як жити в одній державі із мешканцями заллятого кров’ю Донбасу, коли й до цього взаємоповаги між східняками та западенцями не було? То ж, якщо частина Донбасу й залишиться українською територією, то чи остаточно закінчиться спротив тих кого ми зараз називаємо терористами, бойовиками, сепаратистами, а по суті, будемо до кінця відвертими, й не знаємо, хто це і чого вони домагаються? Все це через однобокість наших ЗМІ у висвітленні протистояння на Сході, через що ми також не бачимо об’єктивної картини з регіону конфлікту, так само як не бачать цього й росіяни, свідомістю яких так само маніпулюють засоби інформації. А без реальної інформації з місця подій неможливо якісно її проаналізувати й прийняти вірне рішення.

Якщо вже ми торкнулися інформаційної сфери, то мене турбує те, як стрімко наші ЗМІ знову почали використовувати «темники» у нових реаліях, навішувати ярлики, приховувати інформацію, відволікати увагу тощо. Це – знову ті ж «граблі», на які ми наступали вже неодноразово за роки останньої незалежності. Виникає велика вірогідність того, що, вимуштрувані у «військовий час» ЗМІ, знову почнуть вірно служити владі - нинішній владі олігархів, що знову може призвести до сумних наслідків.

Але, повертаючись до економічної теми, хочу додати, що уряд міг би піти іншим, більш ефективним шляхом, що міг би сприяти проведенню вкрай необхідних реформ і спонукати якісний стрибок у розвитку економічних відносин, що є основою розвитку будь-якого суспільства.

Що я маю на увазі?

Не потрібно бути великим економістом, щоб зробити елементарні підрахунки, які показують, що бюджет держави можна збільшити, як мінімум, вдвічі.

Перше – вивести з роботи в «тіні» підприємства нашої промисловості, сільського господарства та сфери послуг. Ні для кого не є таємницею, що зараз в «тіні» працює 80% (як мінімум) підприємств.

Друге – рішуча боротьба з корупцією. Припинити катастрофічне розбазарювання державного та місцевих бюджетів через завищення цін на товари та послуги, а також подолати таке явище, як «відкати» для можновладців, які розпоряджаються бюджетними коштами і які сягають й донині від 20 до 50 відсотків.

Ось механізм елементарного подвоєння бюджету. І не потрібні ніякі кредити, і ніяки кабальні умови їхнього повернення.

Але Яценюк пішов зовсім іншим шляхом - запихаючи Україну в боргову яму і переклавши увесь тягар на народ.  Та й було б за що страдати. Якби була чітка програма дій, зрозуміла народу, тоді б зрозуміло навіщо ці нові випробування. А так, підняли ціни, обвалили гривню, а далі що? Скільки це буде продовжуватися? До чергових безцільних підвищень? Щоб Сеня знову зробив чергову пихату  заяву для преси, щоб він вчергове попозував перед телекамерами? Ні, пане Яценюк, досить. Оприлюднюй програму, переконуй народ терпіти тебе й твої виходки, а потім ми спільно будемо контролювати виконання цієї програми.

До речі, нещодавно довелося поспілкуватися з одним бізнесменом, який знає добре банківську сферу Києва. Він сказав, що у Семена-прем’єра, коли він працював у Нацбанку, було прізвисько «Сєня-деньги вперед!» Чи змінився він з того часу? Якщо проаналізувати його діяльність на посаді голови уряду, то виникають сумніви.

А тепер подивимося, чи є в країні лідер, якому народ довіряє і який здатен повести його на перетворення, що вкрай необхідні державі та суспільству.

Порошенко? Ніби він набрав рекордну кількість голосів на виборах. Але чи є він справжнім лідером нації? Вже перші місяці його президентства показують, що особа цього олігарха і імідж, навіяний у суспільну свідомість передвиборчими технологіями, що й змусило більшість виборців проголосувати за нього, далеко не співпадають. Рішучості бракує, чіткої програми дій також не видно, свій бізнес, від якого він мав позбутися  як держслужбовець ще до вступу на посаду, не позбавився, реальної політичної сили, на яку б він міг спертися, немає тощо.

А масове долучення до влади бізнесменів ще більше викликають тривогу. І навіть не тому, що «головний олігарх» не розуміє, що державний управлінець і бізнесовий менеджер, то абсолютно різні речі, а й тому, що, як показує досвід, бізнесмен завжди залишається бізнесменом. І якщо він йде у владу, то лише з однією метою – збагатитися. Джерела забагачення в системі державного управління відомі – хабарі, тендери та направлення бюджетних потоків у потрібне русло, яке поповнює власну кишеню.

Чим це все закінчується – відомо.

Немає лідерів, які б захищали інтереси народу й серед колишніх опозиціонерів. Вони вже стали владою, а в українських реаліях влада і народ, це однаково заряджені частини, які, як відомо з фізики, ніколи не можуть зіллятися в одне ціле, а можуть лише віддалятися, або триматися на відстані.

Зробити ж кардинальну реформу державної служби, щоб наблизити її до народу та змусити захищати її народні інтереси, новоявлені можновладці не хочуть. Бо швидко зрозуміли власну вигоду від існування нинішньої системи державного управління і розмови про її рішучі зміни звучать все тихше й рідше. А це означає лише одне: українська держава продовжує догнивати і знаходиться на межі абсцесу, після якої може настати неминуча смерть.

За браком площі не буду більш широко висвітлювати й ситуацію з нашою армією, правохоронними органами, судами, контролюючими органами, освітою, медициною, культурою, які також потребують справжніх реформ і яких ми також не бачимо. Відсутня й обіцяна люстрація.

То ж повернемося до запитання, яким має бути справжній патріотизм? Він не має обмежуватися вдяганням вишиванки чи співом пісень, а має включати й рішучу діяльність щодо змін, що давно назріли, щодо контролю за діяльністю влади.

Інакше, після розгону нинішнього Майдану, з його всіма вадами, який не зникає саме тому, що влада не виконує взяті на себе обіцянки, згодом зникне і Майдан Незалежності, змінивши назву на іншій мові. Бо й останній політичний проект під назвою «Незалежність України-2014» так само провалиться, як і його попередник, оскільки віра людей у краще майбутнє нівелюється з кожним днем…

 

Валерій Івановський,

головний редактор газети "Сільське життя",

голова Житомирської громадської організації "Влада - народу!",

магістр державного управління, політолог, письменник

097-350-52-05

Останнє оновлення на Субота, 09 серпня 2014, 11:59
 

Коментарі 

 
+2 #1 Сергiй 11.08.2014 20:06
Уважаемый В.Ивановский ! Я восхищен Вашим мужеством говорить правду в столь сложное для Украины время. Данная статья - это четкое и правдивое отражение ситуации в стране. Жаль, что такие люди как Вы не у власти. Но будущее за Вами.
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новости от KINOafisha и TVgid
Загрузка...
Загрузка...